Обласний заочний конкурс «Літературний простір»

 Вірші учасників

 ДЗП (ПП)О Старокостянтинівський аграрно-промисловий ліцей

Марія Агапова, здобувачка 106 групи,  2007 р/н

Мій дім

Мій дім – мій храм, моя фортеця,

Мій спокій, тиша і любов.

Немов душа додому рветься,

Хоче вертатись туди знов.

Домівка – це не про будинок,

Не стіни, стеля та підлога.

Це місце, де душа знайде спочинок,

Куди вестиме будь-яка дорога.

Назвати  домом можна і людину,

Кохану, рідну, серцю милу.

Та поміж цим і Батьківщину,

Яка дає людині крила.

Домівка там, де є кохання,

Любов  до всього навкруги.

Де щирим є навіть мовчання,

Додому вестимуть стежки.

 

   Марія Агапова, здобувачка 106 групи,  2007 р/н

Надія

Весняна ніч, майже світає.

Коло вікна сидить вона.

На чоловіка все чекає

З малим дитятком на руках.

Любове моя, чом же так невчасно

Забрали тебе з дому, залишивши одних?

Якби ж то знали ми завчасно,

Що прийде горе, найстрашніше з лих…

Все зруйнувалось в одну мить.

Враз оголошення  «Війна!?»

Дорога під ногами вже горить…

Або це дивний сон, або прокинутись пора…

Війна триває більше року.

Дитя росте, мати чекає.

Щодня нам чутно звідусіль тривогу.

Ось-ось мій милий повернутись має…

Чекає місяць, рік – вже більше…

І молиться щоночі за своє кохання.

Та звістка прилітає усе рідше…

Ще кілька місяців – стурбоване мовчання.

Вона чекала, плакала щоночі.

Молила всіх богів: «Лиш милого верніть!!!»

Від сліз та розпачу болять вже бідні очі.

Для неї справжнє пекло – чекати кожну мить.

Два роки… Синок помалу підростає.

Не бачив батька рідного, але чекати став.

Та зрідка дивиться у вічі, мов питає:

«Де ж тато мій, матусю, де ж він є?!»

Таких питань уже боїться мати,

Хоч знає: маля іще не дуже розмовляє.

Та іноді усе в очах його читає.

А матері лишаються лиш сльози .

Минають дні – вона з усім змирилась.

Все менше туги й болю у її очах.

Тепер лиш морок на долю їй зваливсь,

Все тягне самотужки на своїх плечах.

Минають місяці – час зовсім не лікує.

Чомусь надія досі ще жива.

І попри всі жахи очікування так гартує,

Їй хочеться почути ріднії слова.

Почути голос, милий шепіт,

Той самий, з її нездійснених уяв.

Приємний аж до болю, ніжний шепіт,

Який вона чекає все  життя…

 

2. Садовська Олександра Володимирівна, здобувачка  204 групи,  2006 р/н

Що для мене Україна?

Це не просто край на карті,

Це не просто дім і хата.

Це душа моя і пам’ять,

Це історія багата.

    Це поля безкраї, вільні,

    І шумлять в них вітри жваво.

    Це джерела чисті, срібні,

    І верхів’я  гір величні.

Це мова солов’їна, мила,

Що піснями душу гріє.

Це народ, що серцем щирий,

І за волю завжди встоїть.

    Це родина і кохання,

    Це друзі вірні  й щирі.

    Це єднання й сила спільна,

    Це найкращі в світі люди.

Що для мене Україна?

Це життя, це щастя  й доля.

Це те, що я завжди любитиму,

І за що готова  до бою.

    Це моя свята земля,

    моя рідна сторона.

    І за неї я завжди стоятиму,

    Доки житиму я одна.

Що для мене Україна?

Це все, що є у мене.

Це життя моє, це доля,

Це найдорожча скарбниця моя.

 

3. Поліщук Тарас, здобувач  202 групи,  2006 р/н

Привіт, Україно!

Привіт, Україно, моя ненько мила,

Земля козацька, воля й сила!

Твоїми полями вітер летить,

В твоїх жилах слава предків кипить.

Сині гори сяйвом сонця омиті,

Жовті ниви пшениці прибиті,

Квіти мальви цвітуть біля хати,

Солов'їні співи душу чарують.

Дніпро-ріка, велична й широка,

Несе свої води з далекого року,

Омиває міста, села й луки,

Дарує життя всій своїй Україні.

Люди щирі, працьовиті й милі,

Зберігають мову, звичаї й пісні,

Бережуть свою землю від ворога,

І за волю й правду йдуть до бою.

Привіт, Україно, моя ненько мила,

Земля козацька, воля й сила!

Я тебе люблю, тобою пишаюся,

І за тебе молюся, щиро молюся.

Нехай буде мир на твоїй землі,

Нехай щастя й радість живуть у ній,

Нехай твої діти будуть здорові,

І хай слава твоя ніколи не згасне.